Писати жінку – щонайменше кидати виклик. Насамперед самому собі. Адже відтворити потрібно не тільки портрет тіла, але й душі, темпераменту, настрою, шарму. Відтворити, щоб глядач відчув цю жінку. Відчути цю жінку, аби «донести» її до глядача. Так, щоб він біля полотна ніби вловив тонкий запах  її парфумів…

Тарас Бенях пише здебільшого жінок. Молодих, зрілих, оголених, вбраних, рудих, брюнеток, виразних, тендітних і не дуже, на стільцях, канапі, підлозі, із цигарками, келихами, квітами, котами, рибою, хусткою, засмучених, змучених, енергійних, піднесених, вишуканих, зворохоблених, сором’язливих, напружених, зачитаних, спокусливих, - таких кардинально різних, але… Але таких по-беняхівськи подібних!

І перше, що їх поєднує між собою, як би вони не позували, як би не були вбрані, яку б енергетику не випромінювали, - це те, що всі вони якоїсь миті завмирають навпроти художника, який зупиняє цю мить на полотні. Їх об’єднує він, митець, його система внутрішніх дзеркал, крізь призму яких він сприймає всесвіт і себе в ньому. Відтак у тім чоловічо-мистецьким «задзеркаллі» образ жінки, заломлюючись, неодмінно видозмінюється. Інакше не було би впізнаваності стилю, оригінальності світобачення, не було би самого митця! 

«Жінок» Беняха досить легко ідентифікувати з-поміж портретів інших художників. У його творчому «задзеркаллі» жінка перетворюється на враження, яке митець намагається відтворити на полотні. Наче блискавка, який пізніше, коли глядач заплющує очі, залишає під повіками стійкий золотаво-цямристий відбиток. Зрештою, добірка жіночих портретів Беняха – така собі міні-щоденна-енциклопедія вражень, фарбомислення на інтуїтивному рівні, дегустація жінки на жіночність, а митця – на правдивість.

Бенях не прикрашає жінки, ні, він її увиразнює. Це все одно, що підкреслити косметичним олівцем лінію брів чи помадою - настрій. Причому деякі лінії є настільки самодостатніми, що просто вимагають біля себе простору, «незайманого» полотна. Таким чином художник часто не тільки уникає зображення обличчя натурниці (бо того вимагає задум!), а й взагалі залишає частини білого полотна, які іноді справляють враження невикінченості… З іншого боку, такі «цнотливі» чи то пак «білі плями» у жіночому портреті набувають додаткових значень, що їх годі витлумачити, як і саму феміну…